01 Dec 2017

Ґенеза багатокультурности Канади з української перспективи

Ярослав Білак, промова на святкуванні 85-річчя УНО.

Цього року Канада відзначує 150-ліття свого державного існування. В курсі історії державних утворень у світі, це відносно недовгий шмат часу. Щобільше, у 1867 році Канада оформилась, не як держава з однорідними національно-культурними атрибутами однієї нації. Радше, це було завершення політичного проєкту двох колонізаторських національностей Канади – бритійської і французької – про конфедерацію як устрій державного управління. Формування особливих національних атрибутів, в тому культурно-соціяльних цінностей, було залишено як задачу для майбутніх поколінь та нових поселенців.

29 років після Конфедерації, у 1896 році, на політичну сцену Канади вийшов незвичайний новий політик, премєр міністр Wilfrid Laurier. Політика його уряду поставила Канаду на незворотний шлях нового культурного і політично-суспільного розвитку країни. Цей процес триває як “work in progress” по нинішний день. Щоб повністю оцінити важливість для Канади, і для нас, цієї історичної постаті, я зацитую два параграфи з RBC Letter Vol. 66. No. 1 – Jan/Feb. 1985:

“Laurier, as a French-Canadian he was acutely aware that Canadians could never be a uniform nationality. There would be no melting pot this side of the U.S. border. Instead there would be Laurier’s vision of a great cathedral constructed of diverse materials: I want the marble to remain the marble; the granite to remain the granite; the oak to remain the oak; and out of these elements I would build a nation great among the nations of the world.

It falls to a few political leaders to bring about a fundamental change in their countries. But a completely different Canada emerged from Laurier’s regime. His government brought in millions of immigrants from Slavic, Germanic and Scandinavian regions of Europe. As the Europeans poured into the West, the old French-British make-up of Canada was altered forever; Canadian multiculturalism was born.”

Можна запитати – чи зібралися б ми тут з вами сьогодні, як би уряд Wilfrid Laurier широко не відкрив би іміграційні двері Канади?

У ці відкриті двері увійшла перша хвиля української (піонерської) іміграції до Канади. В більшості ця перша хвиля складалась із селян-хліборобів, але не тільки. “Серед них було кілька десятків учнів ґімназій, семінаристів та студентів університетів, які чи то з економічних, чи то з політичних причин не могли завершити свою освіту вдома. Більшість цієї малої, але динамічної та звзятої сільської інтелегенції стала учителями у західній частині Канади, де вони сформували першу національну та політичну еліту української громадської суспільности… Вже у 1907 році у Вінніпегу, кілька десятків учителів заклали “Організацію Українських Учителів”, першу явно виражену українську народно-націоналістичну організацію в Канаді.

У 1910 році згадана учительська організація була ініціятором створення незалежної Української Видавничої Спілки, пізніше відомої як видавництво Тризуб.” (Олег Ґерус: Український Голос, ст. 4, 14. 11., 2005 р.) Тут і появився на світ тижневик Український Голос. Це був перший часопис у Канаді, в назві котрого було слово ‘український’.

“Цілеве використання слова ‘український’ замість традиційного ‘руський’ ясно відображало народницько-націоналістичну ідеологію засновників газети. З самого початку свого існування Укаїнський Голос призначив себе для служіння широким національним інтересам українців…” (Олег Ґерус: Укр. Голос, ст. 4, 28. 11., 2005 р.)

Ця молода когорта української інтелегенції у Канаді також заснувала культурно-освітні центри для студентів середніх шкіл та унівеситетів, з метою виховання нових кадрів громадських провідників. Такими виховними центрами були Інститут Петра Могили у Саскатуні, його філіял у Вінніпегу та Інститут Грушевського у Едмонтоні. Це були незалежні громадські установи, чемпіоном котрих був Український Голос. Але філософія і стремління молодої української інтелегенції, по суті української-католицької, не були сумісними з поставою до українства єпископа Никити Будки, примаса тоді Руської Католицької Церкви, створеної у Канаді у 1912 році. Єпископ Будка вимагав передачі згаданих інститутів церкві і перетворення їх на католицькі школи. Навіть погрожуючи віддаленням від церкви незгідних з його настановою, непокірних мирян. Цей конфлікт став причиною першої серйозної кризи серед української громади у Канаді, з далекойдучими наслідками.

“У липні 1918 р. блок Могилянський – Український Голос скликав спеціяльні збори з 150 мирян у Саскатуні. Своїм революційним, проте логічним, рішенням збори не лишень відокремилися від Католицької Церкви, але й взялися формувати конкуруючу Українську Греко-Православну Церкву у Канаді (УГПЦ).” (Олег Ґерус: ibid.)

Таким розрушеним був стан української суспільности у Канаді при закінчені Першої Світової Війни.

Початок 20-тих років позначився значною активністю, тепер уже православної націоналістичної інтелігенції, на релігійному і на світському полі. У згаданих інститутах відбувались щорічні народні з’їзди сотень делегатів від церковних парафій і народних домів. В парі з тим зростало релігійне напруження серед українського суспільства.

Також в цей час серед українських фармерів і робітників почали ширитись комуністичні ідеї.

До цієї невідрадної і викликуючої дійсності серед української спільноти у Канаді причалила друга хвиля української іміграції. Чисельно, друга хвиля була значно меншою від першої. Але ці нові імігранти були більше освіченими і більше національно свідомими. Значна частина з них були ветеранами українських визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

Під кінець 20-тих років світські діячі УГПЦ й згаданих Інститутів рішили створити ширше охоплюючу громадську організацію. Так, у грудні 1927 року засновано Союз Українських Самостійників (СУС).

По відношенню до України СУС стояв на державницько-націоналістичних позиціях. Тому були сподівання, що новоприбулим ветеранам українських визвольних змагань буде місце у цій нові громадськй організації, але через наявний симбіоз СУС-УГПЦ, цього не сталось.

“У 1928 році оформилася у Вінніпегу перша у Канаді стрілецька громада. Напочатку між СУС і українськими ветеранами існувало певне спіробітництво. Але невдовзі стало зрозуміло, що в додатку до спірного релігійного фактора, СУС і Українська Стрілецька Громада (УСГ) мали серіозні відмінності в поглядах щодо ідеологічної природи українського націоналізму.” (Олег Ґерус: Український Голос, ст. 4., 12. 12., 2005 р.

На початку 1929 року Провід новоствореної Організації Українських Націоналістів (ОУН) в Європі, бажав знайти або створити громадську організацію серед української діяспори на американському континенті, яка б стала опорою ОУН та речником в боротьбі за незалежність України. Голова ОУН, Євген Коновалець, був позитивно вражений потенціялом СУС у Канаді. І вже в травні 1929 р., у Ню Йорку, відбулась перша зустріч Коновальця з провідними особами СУС. Переговори, з обміном меморандумів, тривали до початку 1932 року, коли вони були остаточно зірвані.

Саме ці переговори про співпрацю СУС-ОУН на три роки відволікли творення нової української громадської організації у Канаді, якої програма по відношенні до України була б сумісною із місією ОУН.

В 1932 році, у Едмонтоні, з ініціятиви осіб з піонерської та нової іміграцій, і уродженців Канади, була створена громадська організація Українське Національне Обєднання (УНО). У широкі організаційні рамки УНО, формально як Братні Організації, увійшли вже існуючі, Українська Стрілецька Громада та Організація Українок Канади ім. Ольги Басараб, а в 1934 році Молоді Українські Націоналісти (МУН), тепер Молодь Українського Національного Обєднання (МУНО).

В міжчасі, “Руська” Католицька Церква, під тиском новоприбулих імігрантів і між ними свідомих священиків, переіменувалась на Українську Католицьку Церкву. Також в 1932 році засновано громадську організацію – Братство Українців Католиків (БУК), базовану, як і СУС, на парафіях церкви.

В 30-тих роках ніяка меншинна національна група у Канаді не була в цілому більше зорганізованою, а внутрі більше здифиренційованою і розсвареною, як українська.

Усім стало зрозуміло, що існуючий стан веде до згуби. І в половині 30-тих років почались спроби творення одного координаційного і репрезентаційного центру українців Канади, за вийнятком комуністів. З вибухом Другої Світової Війни більше інтенсивними стали пошуки за ключем єдности. Все одно до повної згоди дійти було неможливо.

Уряд Канади, потребуючи одностайної піддержки усього канадського суспільства у своїх воєнних зусиллях, був стурбований внутрішними роздорами серед української спільноти. І, під стимулом зі сторони уряду, спорадично, далі велися переговори про обєднання. На чергову заповіджену зустріч представників українських організацій 6 – 7 листопада 1940 р. прибули, у ролі миротворців, відпоручники уряду з Оттави, проф. George Simpson і Tracy Philipps. За їхнім посередництвом зроблено потрібні компроміси і 7-го листопада 1940 року створено Комітет Українців Канади (КУК), тепер Конґрес Українців Канади. Так формально завершено консолідацію української спільноти у Канаді.

З початком 40-вих років українська Канада та проблема України в Європі, ставали більше актуальними, як в урядових колах так і в main stream media. У значній мірі це було зумовлено тим, що на політичну арену у Канаді, якраз в 1940 році, вийшов енергійний, видатний син української Канади, новообраний посол до Канадського Парламенту з Алберти, 33-річний Антоній Глинка.

Глинка був широко обізнаний у справах українських фармерів – його виборців, рівно ж із цілістю справ української Канади. Уважав себе послом від української Канади, і більше: Глинка досконало володів українською мовою і знав історію України. Його численні виступи у парламенті, на громадських зібраннях та в пресі про Україну і українців завжди були авторитетними. У парламенті, як знавець українських справ у Канаді і поза нею, Глинка втішався повагою своїх колег. Завжди і всюди він заступав принцип рівности усіх громадян Канади в суспільно-політичних сферах життя. При тому заступаючи право етно-культурних складових канадського суспільства на збереження і плекання своїх культурних особливостей і цінностей. Історично уклалось так: наш достойний сенатор Павло Юзик є популярно визнаний як батько концепції багатокультурности Канади; Антоній Глинка був передвісником цієї концепції; Wilfrid Laurier був її пророком.

Проте, найбільше заслуженим актором втілення концепції багатокультукрности, як законодавством утвердженої державної політики, був премєр міністр Канади, Pierre Elliott Trudeau. 8-го жовтня 1971 року у парламенті Trudeau від уряду обявив про офіційне уведення політики багатокультурности у Канаді. А на слідуючий день, 9-го жовтня, як гість Х-го Конґресу КУК, Trudeau ширше доповів про уже офіційно багатокультурну Канаду. Пізніше, у 1982 році, в конституційний акт Canadian Charter of Rights and Freedoms, архітектом котрого був Trudeau, вписано наступне:- Section 27: This Charter shall be interpreted in a manner consistent with the preservation and enhancement of multicultural heritage of Canada.

Цим утверджено, що культурні цінності, занесені у Канаду окремими етно-культурними групами, є не тільки їхніми цінностями, а являються вони спадщиною Канади. У немалій мірі рушійною силою проєкту Багатокультурна Канада була динамічна заангажованість української Канади.

На закінчення, познайомимось ближче з Антонієм Глинкою, і зрозуміємо чому якраз сьогодні, з приводу святкового відзначення ювілею УНО, годиться відсвіжити память про цю видатну особистість. Джерелом даних про Антонія Глинку для цого виступу є книга The Honourable Member for Vegreville: The Memoirs and Diary of Anthony Hlynka, MP. Anthony Hlynka, translated by Oleh Gerus; edited by Oleh Gerus and Denis Hlynka.

Антоній Глинка був послом до Парламенту Канади від 1940 до 1949 року. Коли закінчилась Друга Світова Війна 1945 року, Глинка став покровитилем українців-втікачів від комунізму, котрі опинились у таборах біженців в західній Європі. Він переконливо і гостро виступав проти насильної репатріяції цих людей назад до Радянського Союзу, і на початку 1947 року ця практика була припинена. Від листопада 1946 р. до лютого 1947 р. Глинка, на власний кошт, обїздив табори біженців в Європі для особистого обзнайомлення із ситуацією на місцях.

В тісній координації дій з Комітетом Українців Канади Антоній Глинка вимагав змін у канадському законодавстві задля допущення українців з таборів біженців в Європі імігрувати до Канади. У висліді, в половині 1947 року знову відкрились законні двері, через котрі увійшла трета хвиля української іміграції до Канади.

Антоній Глинка народився в Україні, на Тернопільщині, 28-го травня 1907 року. Антоній з родичами прибув до Канади 1910 року, коли йому було два з половиною літ. Родина Глинків поселилась на фармі недалеко Едмонтону. Середню освіту Антоній закінчив в Едмонтоні, але під час економічної дипресії поступити на вищі студії можливостей не було.

Далі зачитаю три коротких цитати із згаданої книги, після чого стане ясно, чому Антону Глинці сьогодні присвячено час на цьому форумі. Текст цитат англійський, перекладений з українського оригіналу, але до вас говорить своїми словами сам Глинка:

“The newly established weekly, the New Pathway (Novyi Shliakh),…began publication in Edmonton on 30 October 1930. My association with the paper began with my reports on activities of the Ukrainian Economic Society and the Society Kobzar. I became a supporter of the paper because it promoted Ukrainian nationalism, whose ideology I accepted after reading other nationalist publications, such as Rozbudova Natsii, Samostiina Dumka and Surma. When on 17 November, 1931, the publishing company was restructured, I was elected to the provisional board of directors. My function was to solicit advertising for the paper. I did this work until May 1933, when the paper was moved to Saskatoon.”

“On 17 July 1932 supporters of the Ukrainian Nationalist movement, and members of the War Veterans Association, held a mass rally at the Hrushevsky Institute in Edmonton. There they formed the first branch of the new national organization, the Ukrainian National Federation of Canada. A number of the earlier immigrants and Canadian-born Ukrainians also joined the UNF. Among the original members were teachers A. Gregorovich, W. Kupchenko and K. Magera, lawyer N. Romaniuk, A. Shewchuk, W. Dorosh, S. Waskan, and myself (A. Hlynka).

I was Interested in the Ukrainian nationalist movement for several reasons. The movement’s principal goal was the establishment of a united independent Ukrainian state on the traditional lands of the Ukrainian people. In this process, Ukrainian Canadians had a definite missionary role to play.”

“Fascinated with the Ukrainian nationalist movement, I became deeply committed to New Pathway and the UNF. In addition to soliciting advertising and contributing reports and articles to the paper, my friends and I visited Ukrainian communities, giving lectures and helping organize the UNF locals. At about the same time, I was elected acting General Secretary of the National Executive of the UNF, which was then based in Edmonton.”

27-го листопада 1943 Антоній Глинка одружився з Стефанією Чоле – шлюб відбувся в церкві Св. Йосафата в Торонто. В подружжі Глинків було двоє дітей.

Антоній Глинка несподівано помер 25-го квітня 1957 року, на пятидисятому році свого плідного для української справи життя , похоронений в Едмонтоні.

Українське Національне Об’єднаня несе гріх за те, що десятиліттями була пилом присипана память про цього визначного сина української Канади та одного із засновників УНО 85 літ тому. Для викуплення цього гріха я пропоную Краєвій Екзекутиві УНО вистаратись, щоб Canada-Ukraine Parliamentary Program або UCC Parliamentary Internship офіційно залучили до своєї назви префікс Anthony Hlynka.

Дякую за вашу увагу!
Слава Канаді! Слава Україні!

The post Ґенеза багатокультурности Канади з української перспективи appeared first on New Pathway Ukrainian News | Новий Шлях Українські Вісті.